Physical Address
304 North Cardinal St.
Dorchester Center, MA 02124
Physical Address
304 North Cardinal St.
Dorchester Center, MA 02124

Костянтин XI Палеолог, останній імператор Візантії, загинув 29 травня 1453 року, коли османи взяли Константинополь. Про його останню годину джерела розповідають кілька несумісних версій, а за оцінкою дослідника Маріоса Філіппідіса, жоден автор не бачив самого моменту. Ці розбіжності допомагають зрозуміти, ким Костянтин був до облоги і чому його образ склався саме так.
Костянтин XI Палеолог народився 1405 року в Константинополі. Він був четвертим сином імператора Мануїла II і Олени з династії Драгашів, яку Britannica називає сербкою з Македонії. Britannica дає день народження — 8 лютого. З цим збігається вік, який записав його давній друг Георгій Сфрандзі: 48 років, 3 місяці й 21 день на 29 травня 1453 року.

У джерелах про падіння міста він трапляється і під прізвиськом Драгас. Так його називає італійський автор Нікколо Тіньйозі. Те саме робить серб Костянтин Михайлович, який воював у війську султана й записав спогади лише через 40 років після падіння міста.
Номер «XI» умовний. Britannica зазначає, що іноді його називають Костянтином XII — через хибне уявлення, ніби Костянтина Ласкаріса коронували 1204 року. Сфрандзі лічить за династією: Костянтин, пише він, був восьмим імператором Палеологів. Перш ніж стати імператором, він керував Морейським деспотатом на Пелопоннесі.
Між 1427 і 1449 роками Костянтин був, з перервами, правителем Мореї — візантійського деспотату на Пелопоннесі. Деспот — почесний титул, який імператори давали синам і зятям; Морею віддавали у володіння саме таким принцам. Разом із братами Феодором і Томою Костянтин довершував звільнення півострова від франків: західних володарів, що осіли там після поділу Візантії хрестоносцями 1204 року.
До 1430 року майже весь півострів знову був візантійським. Патри Костянтин узяв у католицького архієпископа, а італійського володаря Іонічних островів Карло Токко змусив віддати порт Кларенцу. За оцінкою Філіппідіса, ці здобутки дісталися не стільки перемогами, скільки шлюбами: Костянтин і Тома отримали значну частину земель як посаг від родин Токко й Заккарія. Південні порти Модон і Корон лишалися венеційськими.
Сучасники оцінювали ці роки по-різному. За Філіппідісом, анонімна похвальна промова близько 1428 року і хроніка Сфрандзі, близькі до Костянтина, перебільшують його перемоги. Водночас анонімний плач про падіння Константинополя, який іноді приписують Емануїлу Георгіласу, згадує Кларенцу докірливо: її захопили каталонські пірати, які пішли лише після отримання викупу в 5 000 золотих, а сам Костянтин згодом наказав зруйнувати її укріплення.
Філіппідіс робить звідси ширший висновок: походи Костянтина, твердить він, полегшили османам завоювання півострова. Джонатан Гарріс, рецензент його книжки, зазначає, що тут Філіппідіс переходить до спекуляції: ніхто не знає, чи було б завоювання Мореї 1458–1460 років важчим, якби латинські володіння лишилися.
Головною спорудою цих років була відбудова Гексаміліону — укріплення поперек Коринфського перешийка, яке захищало південь Греції; звів його ще Мануїл II. За Дукою, Костянтин відновив стіну за сорок днів у 1444 році. 10 грудня 1446 року Мурад II зруйнував стіну гарматами, а Костянтин і його брат Тома, зраджені албанцями, втекли й потім стали васалами султана. Менш ніж за два роки, 31 жовтня 1448 року, помер бездітний імператор Іоанн VIII.
Іоанн VIII помер у жовтні 1448 року, і урядовці, за Дукою, покликали Костянтина до Константинополя. На трон претендував і молодший брат Деметрій, який 1442 року просив турків допомогти ему взяти столицю. Імператриця-мати Олена, підтримала старшого сина Костянтина. Султана повідомили про вибір, і він його схвалив.
До Містри послали двох урядовців із короною та регаліями — Алексіоса Ласкаріса Філантропіноса і Мануїла Палеолога Ягроса. 6 січня 1449 року, у свято Богоявлення, Костянтина проголосили імператором у Містрі. 12 березня він на каталонських галерах прибув до Константинополя.
Дука вважав, що оскільки не було дотримано головного правила (вінчання патріархом у Святій Софії), то й самого факту законного надання влади не було. Для нього це «вінчання» існувало лише на папері або на словах, тому він і не визнавав Костянтина повноправним імператором.

Історик Васильєв стверджує, що вінчання взагалі не відбулося. Його відклали через розкол навколо унії — об’єднання православної та католицької церков під владою папи. В одній із тогочасних хронік Костянтина взагалі не вважають імператором, оскільки його ніколи не коронували.
Тим часом 2 лютого 1451 року помер Мурад II, і трон посів Мехмед II.
1451 року в Константинополі жив Орхан — османський принц, далекий родич Мехмеда II (так його називає Філіппідіс), якого тут тримали; Крітовул називає його дядьком султана. За Дукою, імператор і сенат надіслали до Мехмеда послів: або подвоїти щорічну виплату на утримання Орхана, або його буде звільнено. Візир Халіл-паша відповів зневажливо. Мехмед розлютився, але, як пише Дука, побоюючись, що імператор випустить Орхана, поки він у Малій Азії, уклав мир із Караманом.
Після повернення до Адріанополя Мехмед, за тим же Дукою, позбавив імператора доходів зі Стрімона. Орхан, за Крітовулом, був у місті до кінця: імператор тримав його при собі й шанував.
Влітку 1452 року, за Дукою, з Константинополя до Мехмеда перейшов угорський ливарник Урбан. Він давно жив у місті; імператор призначив йому мізерну платню, але не виплатив навіть її. Мехмед щедро забезпечив майстра, і за три місяці той відлив велику гармату, про яку розповідає стаття про гармату Урбана. Допомоги проти Мехмеда Костянтин шукав у Римі.
Унію з Римом, проголошену у Флоренції 1439 року, підтримував ще Іоанн VIII. Костянтин, за Britannica, зробив усе, щоб організувати оборону міста і здобути підтримку Заходу, визнавши владу Риму над грецькою церквою, але марно. Дука, який сам тяжів до унії, все ж таки вважає, що Костянтин був у цьому нещирим.
12 грудня 1452 року в Святій Софії кардинал Ісидор Київський, посланець папи, оголосив унію. Сфрандзі пише, що імператор погодився згадувати ім’я папи в службах «з необхідності», сподіваючись на допомогу: охочі робили це в Святій Софії, а решта не мала докору. Сфрандзі в перекладі Філіппідіса називає іншу дату — 12 листопада; Дука й Католицька енциклопедія кажуть про 12 грудня.
Допомоги це не принесло. Сфрандзі підсумовує: «Через півроку ми отримали від Риму стільки допомоги, скільки нам надіслав каїрський султан».
Чому Венеція не надіслала допомоги, Сфрандзі пояснює особистою образою дожа Франческо Фоскарі. Ще коли Костянтин був деспотом Мореї, дож запропонував йому руку своєї доньки з багатим посагом, і Костянтин погодився. Ставши імператором, він відмовився: візантійські вельможі не прийняли б доньку венеційця за імператрицю. Відтоді, за Сфрандзі, Фоскарі став ворогом Візантії.
Наслідки були й у самому місті. За Дукою, супротивники унії не визнавали таїнств, які правили священники, що брали участь у літургії унії. Велику церкву вважали притулком демонів: у ній не було ні свічок, ні олії для лампад, і вона стояла в темряві. Що з нею сталося далі — у статті про Святу Софію.
Османське військо підійшло до міста 5 квітня 1453 року — так у Нікколо Барбаро; Сфрандзі називає 4 квітня, а хронологія Магулія — 6 квітня. Про облогу докладніше розповідає стаття про падіння Константинополя. 6 квітня, за Барбаро, імператор залишив палац і став на сухопутній стіні біля воріт Хрисія, найслабших із сухопутних воріт. У день штурму його штаб, за тим самим автором, стояв біля воріт Святого Романа; про ці ділянки — у статті про Феодосієві стіни.
Де саме імператор був у ті тижні, однозначно не каже ніхто. Майкл Анголд нагадує: 6 квітня Костянтин передав оборону імператорського палацу венеційському байло — представникові Венеції в місті, тож його місцезнаходження лишається таємницею. Звідси дотепність французького історика Мішеля Балара: імператор «скрізь і ніде в місті» (il est partout et nulle part dans la ville).
Балар вважав, що імператор мало брав участь в обороні, залишивши її західним командирам. Анголд заперечує: за поемою Убертіно Пускуло, який був у місті 1453 року, імператор влаштував штаб у наметах між внутрішньою й зовнішньою стінами. Там він командував ділянкою біля воріт Святого Романа разом із генуезьким найманим командиром Джованні Джустініані. За Анголдом, Костянтин був у самому центрі оборони.
В обложеному місті імператор, за Сфрандзі, наказав трибунам — керівникам міських громад — скласти списки чоловіків, здатних боронити стіни. Підрахунок він доручив самому Сфрандзі — як знавцю арифметики, що вміє берегти таємниці. Сфрандзі нарахував 4 773 греки й близько 200 іноземців; число, пише він, знали тільки імператор і він сам. Дати підрахунку Сфрандзі не називає: він згадує його відразу після початку облоги.
3 травня, за Барбаро, імператор звернувся до венеційських капітанів: Венеція не присилає флоту, тож треба послати бригантину на пошуки венеційської ескадри. На бригантині було 12 чоловіків у турецькому одязі; вони вийшли вночі, дійшли до Егейського моря, але флоту не знайшли.
23 травня вони повернулися, і, пише Барбаро, імператор гірко заплакав. Барбаро передає його рішення так: оскільки вся християнська земля не схотіла допомогти йому проти невірного турка, він вручає місто Христові, Богородиці та святому Костянтину, захиснику міста. Сам Барбаро був лікарем на галерах, і, за Ніколом, як і Леонард Хіоський, схильний применшувати відвагу греків.
Дука не датує цих подій, але ставить їх перед останнім штурмом. Коли стіни обвалилися, імператор, за його словами, надіслав до султана послів із пропозицією платити дань, більшу, ніж міг собі дозволити. Мехмед відповів, що або візьме місто, або воно забере його — мертвого чи живого. Якщо ж імператор вийде з миром, він віддасть йому Пелопоннес, а братам — інші землі.
Імператор, пише Дука, цю відповідь проігнорував: відібрати місто в ромеїв і віддати туркам не можна, бо ніде виселених ромеїв не оминули б зневагою. Напередодні штурму Мехмед ще раз запропонував залишити місто з вельможами й майном. Дука переказує відповідь імператора й сенату так: право віддати місто не належить ні імператорові, ні будькому з мешканців, і вони воліють померти.
Перед світанком 29 травня 1453 року, за Дукою, Джустініані було поранено, і його відхід із поля бою став, за Анголдом, вирішальним моментом оборони. Про поранення пишуть і Крітовул, і Леонард Хіоський; Барбаро ж каже, що Джустініані втік до свого корабля. За Дукою, Джустініані крикнув імператорові стояти мужньо, а сам піде до корабля перев’язати рану й скоро повернеться.
Крітовул, грек, який пізніше керував островом Імброс на службі Мехмеда II, розповідає: Костянтин палко благав людей Джустініані зачекати й давав їм обіцянки, але вони відмовилися й поспіхом сіли на галери. Решті імператор заборонив іти слідом. Сам він із ромеями, що лишилися, і охороною, настільки нечисленною, що її легко було перелічити, став перед палісадом — загородженням із колод і хмизу на місці зруйнованої стіни.
За Анголдом, про Керкопорту — давно замуровану підземну хвіртку біля нижнього краю палацу — розповідає лише Дука. За ним, про неї знали старі люди, і імператор наказав її відчинити для вилазок. Коли під час штурму турки побачили хвіртку відчиненою, близько 50 їхніх воїнів увірвалися всепредели й піднялися на стіни.
Підтвердження цьому немає, але Анголд вважає розповідь Дуки слушною: інакше важко пояснити раптовість краху оборони. Імператор і його люди, зайняті боєм біля проломів, нападу ззаду не помітили; коли побачили турків на стіні, кинулися до воріт Харісія й застрягли в тисняві.
29 травня, за Крітовулом, Орхан бився на стіні разом із ромеями, а про його загибель розповідають по-різному. За Крітовулом, він кинувся зі стіни й загинув, а воїни відтяли йому голову й віднесли султанові. Дука наводить й інший переказ: Орхан перевдягся ченцем і спустився зі стіни, але його схопили османські моряки, і капітан корабля відтяв йому голову. А що сталося з самим імператором, не знав навіть Сфрандзі: його в ту мить не було поруч.
За оцінкою Філіппідіса, яку переказує Гарріс, ніхто з авторів не бачив, що сталося з імператором: вони передають чутки. Сфрандзі, давній друг Костянтина, записав лише, що імператора вбито, і зауважив, що сам тоді за наказом імператора оглядав іншу ділянку міста.
Дональд Нікол, автор біографії Костянтина, звів докупи свідчення грецькою, латинською, турецькою й слов’янськими мовами. Його висновок обережний: майже всі джерела кажуть, що імператор загинув у бою. Тіло, на його думку, дуже ймовірно знайшли, а голову відтяли, але місце і спосіб смерті з певністю встановити неможливо.
| Автор | Хто він і коли писав | Що пише про смерть імператора |
|---|---|---|
| Нікколо Барбаро | Венецієць, лікар на галерах; щоденник облоги | Ніхто не знав, що сталося з імператором. Одні казали, що тіло бачили серед мертвих, інші — що він повісився біля воріт Святого Романа. |
| Леонард Хіоський | Очевидець облоги; лист папі від 16 серпня 1453 року | Після відходу Джустініаньї імператор втратив мужність і просив молодого офіцера вбити його, але ніхто не наважився. Упав у тисняві, підвівся, упав знову й був затоптаний. |
| Кардинал Ісидор Київський | Учасник оборони; листи з Криту від 6 липня 1453 року | Вбитий біля воріт Святого Романа. Про відтяту голову, яку піднесли султанові, Ісидор пише зі слів інших. |
| Якопо Тедальді | Флорентійський купець, учасник оборони | «Дехто каже, що відтяли голову, інші — що він загинув у тисняві біля воріт. Обидві версії можуть бути правдиві». |
| Турсун-бей | Османський автор, був у війську султана 1453 року | Імператор із людьми кинувся втікати до моря, наскочив на османських моряків і повалив одного, але напівмертвий моряк відтяв йому голову. |
| Нікола Сагундіно | Венецієць із Негропонта; промова перед королем Альфонсом V 25 січня 1454 року | Джустініаньї радив тікати, але імператор відмовився й просив супутників убити його. Скинув регалії й кинувся в бій із мечем. |
| Дука | Візантійський історик; писав після 1462 року | Залишившись сам, імператор закликав будь-якого християнина відтяти йому голову; один турок поранив його, інший завдав смертельного удару ззаду, і його залишили як простого воїна. |
| Лаонік Халкоконділ | Афінський аристократ; писав після 1480 року | Після відходу Джустініаньї імператор закликав напасти на «варварів»; сам він, поранений у плече, помер. Як саме, за Халкоконділом, ніхто не міг сказати. |
| Убертіно Пускуло | Поет із Брешії, був у місті 1453 року; поема 1455–1457 років | Імператор, виснажений боєм, задрімав, прокинувся від галасу, вийшов із мечем і вбив трьох яничарів (воїнів султана), поки один із них не відтяв йому голову. |
Автори розходяться навіть у місці. За Ніколом, грецька традиція називає ворота Святого Романа, а турецька й слов’янська — Золоті ворота або фортецю Єдикуле. Магулій у примітці до Дуки пише, що імператор загинув у проломі на зруйнованій ділянці Великої стіни навпроти церкви святого Романа, посилаючись на Апостолоса Вакалопулоса. З 42 грецьких «коротких хронік», що згадують падіння міста, смерть імператора відзначають п’ять, а відтяту голову — лише одна.
Три джерела стверджують, що імператор утік морем: лист єпископа Самуїла бургомістрові Германштадта, вірменський плач Авраама з Анкари і хроніка Нікола делла Туччії. Нікол ці версії відкидає.
У західних джерелах звинувачення в боягузтві з’являється пізніше. Еней Сільвій, майбутній папа Пій II, писав 12 липня 1453 року, що імператора обезголовлено, а син утік до Галати, але сина в Костянтина не було. У «Космографії» 1456–1457 років Еней уже писав, що імператор не бився, як личить королю, а втікав і загинув у тисняві воріт. Нікол припускає, що Еней міг почути цю версію від сербів, а ті — від турків, з якими воювали пліч-о-пліч.
Крітовул, що писав для Мехмеда II, усе ж віддав Костянтинові належне: за його словами, імператор загинув, мужньо б’ючись у тисняві біля воріт. Свої останні слова Крітовул лише передає: імператор, як кажуть, вигукнув «Місто взято, і мені більше нема сенсу жити» та кинувся на ворогів.
За Дукою, Мехмед спитав Луку Нотараса, чи не втік імператор на кораблях. Нотарас відповів, що не знає: він стояв біля Імператорських воріт, коли турки, які увійшли через ворота Харісія, зустріли імператора. Тоді двоє воїнів, один із яких казав «Я його вбив», а другий — «Я вдарив першим», за наказом султана знайшли тіло й принесли відтяту голову. Нотарас упізнав її; голову прикріпили до колони Августеона до вечора, а потім розіслали як знак перемоги правителям персів і арабів та іншим тюркам.
Сагундіно додає, що султан хотів мати імператора живим, а коли йому сказали, що пізно, наказав шукати тіло. Знайшовши його, звелів відтяти голову й носити по табору, а згодом послав її разом із 40 юнаками й 20 дівчатами султанові Єгипту.
Часто повторюють, що тіло знайшли серед убитих і впізнали за імператорськими орлами на поножах і чоботях, а султан наказав поховати його з почестями. Це розповідь «Великої хроніки», виданої під ім’ям Сфрандзі. Лише вона, за Ніколом, повідомляє про християнське поховання імператора.
Філіппідіс показав, що автором «Великої хроніки» був Макарій Меліссен, митрополит Монемвасії й відомий фальсифікатор імператорських грамот, а її розділ про облогу здебільшого переказує лист Леонарда Хіоського. Хроніка постала приблизно через століття по смерті Сфрандзі. Промову імператора перед штурмом і останню нараду двору Філіппідіс відносить до вигаданих частин самого листа Леонарда, звідки їх узяла «Велика хроніка».
Теодоро Спандуньїно 1538 року записав, що, за словами османських істориків, Мехмед шукав тіло, знайшов, оплакав і з почестями провів до гробниці. Християни ж це заперечують, бо могили ніде в Константинополі не видно. Нікол вважає християнське поховання малоймовірним: султан навряд чи дозволив би зробити з гробниці імператора місце прощі.
Магулій у примітці до Дуки зводить пізніші перекази до шести, і за першим тіла не знайшли взагалі. Другий називає місцем поховання монастир Періблепту, третій — церкву Святих Апостолів із подальшим перенесенням до церкви святої Феодосії. За іншими переказами, голову поховали під вівтарем Святої Софії, а безголове тіло — у кутку палацу або біля майдану Вефа. Про останню могилу Пірс, на якого посилається Магулій, пише, що лампаду над нею турецька влада ніколи не дозволяла засвічувати, а могила, можливо, була дервішевою.
У XVII столітті османський мандрівник Евлія Челебі вважав, що християни поховали імператора в монастирі Періблепту. У XIX столітті називали й інші місця: околиці майдану Вефа та мечеть Гюль-джамі. Це колишня церква святої Феодосії, свято якої припадає на 29 травня. 1844 року патріарх Константій писав, що її гробницю імами й християнські прочани вважають гробницею імператора.

Філіппідіс і Вальтер Ганак, за Анголдом, вважають слушним традиційне ототожнення Гюль-джамі з церквою святої Феодосії. Нікол додає: такі оповіді підтримували, якщо не вигадували, місцеві гіди, охочі до заробітку.
1857 року французький дослідник Віктор Ланглуа визнав мечем Костянтина клинок із Королівського арсеналу в Турині. За Ніколом, жоден інший фахівець його впевненості не поділив. 1886 року грецька громада Стамбула, за Анголдом, подарувала принцові Костянтину, спадкоємцеві грецького престолу, меч у переконанні, що він належав його тезці; за Ніколом, це була копія туринського меча.
Оскільки ніхто не знав напевне, як і де імператор загинув, швидко пішли розповіді, що він не помер, а спить. Ангел, за цими переказами, обернув його на мармур, і він прокинеться та поверне Константинополь, як король Артур чи Фрідріх Барбаросса. Так переказує Гарріс.
У XIX столітті в Греції Костянтин став, як пише Гарріс, «етномучеником»: героєм, чий затятий опір султанові передвіщав народження грецької держави. Апостолос Вакалопулос із Салонік бачив у його короткому правлінні й раніших успіхах на Пелопоннесі віху в розвитку грецької національної свідомості.
В Афінах стоять дві статуї імператора: перед собором у центрі міста — пішого з оголеним мечем, на набережній передмістя Палеон Фалірон — кінний монумент. Статуй успішніших імператорів, які помирали вдома після довгого правління, — Василія II чи Олексія I Комніна, — в Афінах немає.
Філіппідіс у біографії Костянтина заперечує цей образ. Костянтин, за його висновком, не був ні видатним державцем, ні видатним воїном, у дипломатії був безсилий і не зумів переконати своїх людей підтримати його задуми. Попередню біографію, написану Ніколом, він вважає неврівноваженою: Морею там присвячено 14 сторінок, правлінню в Константинополі — 92. Гарріс зауважує, що двері для позитивнішої оцінки лишаються відчиненими.
У грудні 2024 року Міністерство культури Греції повідомило про знахідку в Старому монастирі Таксіархів в Айгіалії. Археологиня Анастасія Кумусі виявила у другому шарі фресок портрет, який вона визначає як зображення Костянтина XI. Фреску датовано серединою XV століття. За міністерством, це єдиний портрет Костянтина, створений за його правління.
Мехмед II, увійшовши до міста, того ж дня пішов до Святої Софії: за Дукою, там прочитали молитву з мінбару, кафедри в мечеті, і храм невдовзі став мечеттю. Про долю самого храму — у статті про Айя-Софію. Читайте також про те, що змінилося у світі після 1453 року, — у статті про наслідки падіння Константинополя. Інші сюжети цієї доби зібрано в рубриці «Середньовіччя».
| Дата | Подія |
|---|---|
| 1405 | Народження Костянтина в Константинополі |
| 1427–1449 | Костянтин — правитель Морейського деспотату (з перервами) |
| 10 грудня 1446 | Мурад II руйнує Гексаміліон; Костянтин стає васалом султана |
| 31 жовтня 1448 | Смерть імператора Іоанна VIII |
| 6 січня 1449 | Костянтина проголошують імператором у Містрі (за Магулієм); Дука цього не визнає |
| 12 березня 1449 | Костянтин прибуває до Константинополя |
| 2 лютого 1451 | Смерть Мурада II; султаном стає Мехмед II |
| 12 грудня 1452 | Унію з Римом оголошено у Святій Софії |
| 5 квітня 1453 | Османське військо підходить до міста (за Барбаро; Сфрандзі: 4 квітня) |
| 29 травня 1453 | Падіння Константинополя; загибель Костянтина XI |
Нікол зазначає, що Костянтина зазвичай вважають одинадцятим імператором із цим ім’ям, хоча Гіббон та інші мали підстави називати його Костянтином XII. Britannica пояснює номер XII хибним уявленням, ніби Костянтина Ласкаріса коронували 1204 року. Сфрандзі лічить за династією: Костянтин у нього восьмий імператор із Палеологів.
Джерела розходяться. За Магулієм, 6 січня 1449 року Костянтина проголосили імператором у Містрі, але Дука цього акту не визнавав як повноцінного вінчання: воно було не в Святій Софії і не руками патріарха. За Васильєвим, який спирається на видання Лампроса, офіційно вінчання не відбулося взагалі. Одна коротка хроніка називає Костянтина лише деспотом.
Достеменно невідомо. Спандуньїно 1538 року писав, що могили імператора ніде в Константинополі не видно, а про поховання з почестями розповідає лише «Велика хроніка» Меліссена. Пізніші легенди називали монастир Періблепту, околиці майдану Вефа і мечеть Гюль-джамі, але Нікол не підтверджує жодної з цих локалізацій.
Ні. Він був двічі одружений, і обидві дружини померли до 1449 року, а пошуки третьої — у Венеції, Португалії, Трапезунді й Грузії — нічим не скінчилися (Васильєв). Нікол зазначає, що розповіді про дружину й дітей імператора, які загинули в день падіння міста, вигадані: на той час у нього не було ні дружини, ні дітей.