Physical Address
304 North Cardinal St.
Dorchester Center, MA 02124
Physical Address
304 North Cardinal St.
Dorchester Center, MA 02124

Навесні 1453 року молодий венеційський шляхтич Ніколо Барбаро перебував в обложеному Константинополі, а згодом на основі своїх нотаток описав облогу день за днем. За його датами історики досі відтворюють хронологію тих подій. Падіння Константинополя 29 травня 1453 року поклало край понад тисячолітній історії міста як столиці Східної Римської імперії: за неповні два місяці його взяв 21-річний султан Мехмед II.
Коротко
Константинополь стояв на невеликому півострові між Мармуровим морем і затокою Золотий Ріг — там, де нині розташований історичний центр Стамбула. Імператор Костянтин I урочисто відкрив його як нову столицю Римської імперії 11 травня 330 року. Після поділу імперії 395 року місто стало серцем її східної частини, яку пізніші історики назвали Візантією; самих мешканців, пише Іналджик, називали ромеями, тобто римлянами.

Місто вже знало падіння: 1204 року його взяли й розграбували хрестоносці, і аж 1261-го війська з Нікеї повернули столицю грекам. Після 1371 року, пише Ішин Деміркент, імперія втратила майже всі балканські землі, потрапила в залежність від османів і зрештою перетворилася на місто-державу, обмежену стінами столиці. Поза її межами у Палеологів залишалися лише окремі території, зокрема Морея на Пелопоннесі, де до сходження на трон правив і сам Костянтин XI, маючи титул деспота.
Від суходолу Константинополь захищали потужні Феодосієві стіни, зведені у 413–447 роках. Османи облягали місто й раніше: Ішин Деміркент налічує чотири облоги Баязида I, облогу Муси Челебі 1411 року та Мурада II 1422-го. Облоги 1395 і 1400 років, пише Емеджен, султани зняли через похід європейських хрестоносців та вторгнення Тамерлана (Тимура), а облогу 1422-го — через внутрішній заколот в османській династії.
Людей у місті залишилося небагато: турецький історик Ферідун Емеджен оцінює цивільне населення приблизно в 30 тисяч осіб. Головну надію імператор покладав на допомогу Заходу, проте ціною цього була унія — об’єднання з Римо-католицькою церквою. 12 грудня 1452 року в соборі Айя-Софія урочисто проголосили унію, укладену ще 1439 року у Флоренції, і вперше відслужили літургію за латинським обрядом.
Імператорський двір погодився на цей крок, але, як пише Britannica, народ відкинув зближення з папством; серед затятих противників унії був і Георгій Схоларій — майбутній патріарх Геннадій. Унія мала б принести військову допомогу, натомість у самому місті вона лише поглибила розбрат між греками й латинянами, який Іналджик назве однією з головних причин падіння.
Едірне, 1451 рік. Мехмед II народився тут 30 березня 1432 року, а 18 лютого 1451-го, ще не маючи й дев’ятнадцяти років, удруге посів султанський трон. Халіль Іналджик пише, що ще під час свого першого, короткого правління юний султан вважав завоювання Константинополя головною умовою зміцнення своєї влади.
Сходження Мехмеда на престол, зазначає Іналджик, підбадьорило його зовнішніх ворогів: усі пам’ятали, як кепсько йшли справи держави за його першого правління. Навіть Візантія намагалася погрозами вибити для себе поступки. У Константинополі тоді проживав османський принц Орхан — потенційний суперник Мехмеда у боротьбі за владу, і султан погодився платити на його утримання 300 000 акче на рік. Проте візантійські посли зухвало зажадали збільшення суми, погрожуючи відпустити Орхана, щоб той підняв повстання.
Повернувшись до Едірне, обурений Мехмед наказав негайно звести нову фортецю навпроти старого укріплення Анадолу-Хісару. Наприкінці серпня 1452 року на європейському березі Босфору, у найвужчому місці протоки, постала фортеця Боазкесен («Та, що перетинає протоку» або «Перерізач горла»), яку нині називають Румелі-Хісар. За твердженням Іналджика, ця цитадель повністю відрізала місто від постачання продовольства та військ із Чорного моря. Барбаро прямо пише, що її збудували з єдиною метою — взяти Константинополь. Одразу після завершення будівництва двох посланців імператора затримали у фортеці та стратили — це стало фактичним початком війни.

Нове укріплення миттєво продемонструвало свою ефективність. 26 листопада 1452 року, пише Барбаро, перше ж ядро гігантської гармати фортеці потопило корабель венеційця Антоніо Ріццо. Той ішов із Чорного моря з вантажем ячменю для Константинополя, відмовившись пустити вітрила на вимогу османів. Капітана витягли з води, відвезли до Едірне і через два тижні стратили. За оцінкою Емеджена, затримання й атаки на венеційські кораблі остаточно переконали Європу в серйозності намірів молодого султана.
Проте при османському дворі не всі підтримували ідею війни. Великий візир Чандарли Халіль-паша застерігав від конфлікту, побоюючись європейського хрестового походу, тоді як паші Заганос і Шехабеддін активно підштовхували султана до рішучих дій. Остаточне рішення ухвалили на великій раді в Едірне.
Головною ставкою Мехмеда стала надпотужна артилерія. Як зазначає Britannica, угорському інженеру та ливарнику Орбану султан доручив не лише озброїти нову фортецю, а й відлити гігантські гармати, здатні пробити товсті Феодосієві стіни. До березня 1453 року першу таку супергармату успішно доправили з Едірне під стіни міста.
Крітовул, грецький історик, який згодом керував островом Імброс від імені султана, згадує, що вже під самим містом майстри взялися відливати ще одну величезну гармату. За переказами, на її виготовлення пішло 1 500 талантів бронзи й олова (це приблизно 45 000 кілограмів). Про те, як саме відливали і заряджали ці гармати — в окремій статті.
У джерелах цифри суттєво різняться. Барбаро пише про 160 тисяч воїнів, Сфрандзі — про 200 тисяч та флот із 400 суден. Сучасні дослідники стриманіші: Емеджен вважає, що під стінами стояло близько 100 тисяч або трохи більше, а Britannica вказує на 60–80 тисяч регулярного війська та 69 облогових гармат.
Чверть цієї армії, за оцінкою Емеджена, становили яничари та інша добірна султанська гвардія. Яничарів — професійну піхоту на постійному державному утриманні — Барбаро описує як найзапекліших та найнебезпечніших османських бійців.
Допомоги із Заходу візантійці майже не дочекалися. Емеджен наводить результати голосування у венеційському сенаті: лише 7 сенаторів висловилися за те, щоб залишити Константинополь напризволяще, тоді як 74 проголосували за негайну допомогу. Проте флот Венеції здебільшого залишався охороняти власні колонії в Егейському морі, а рятувальна ескадра, як доводить дослідник Мартен Гальф, вирушила з великим запізненням і просто не встигла прийти на виручку.
Константинополь, 1453 рік. Імператор Костянтин XI доручив своєму наближеному Георгію Сфрандзі звести переписи чоловіків, здатних стати на стіни. Під час цього внутрішнього міського обліку нарахували 4 773 греки та близько 200 іноземців, які постійно проживали в громадах кварталів. Це число, пише Сфрандзі, знали тільки він та імператор, щоб не сіяти паніку через критичний брак людей.
Проте реальна кількість іноземних захисників, які прибули на допомогу ззовні, була значно більшою — майже 2 000 осіб. Разом із ними та місцевими греками загальний гарнізон міста, за оцінками істориків Емеджена та Іналджика, налічував 8–9 тисяч воїнів. Діяльним ядром оборони, пише Іналджик, були близько 3 тисяч латинян, тобто західних католиків.
У січні 1453 року прибув відомий генуезький кондотьєр Джованні Джустініані Лонго з 700 професійними бійцями, з яких 400 були генуезцями. Імператор, як свідчить Барбаро, призначив його капітаном своїх військ, і Джустініані очолив оборону найуразливішої ділянки сухопутних стін у долині річки Лікос. Сам імператор, за Емедженом, став із найкращими загонами поруч — між воротами Топкапи та Едірнекапи.
Венеційською громадою керував байло — офіційний представник Венеції в місті — Джироламо Мінотто; його людям доручили район імператорського палацу (Влахерни) біля сухопутних стін. Берег Золотого Рогу стеріг мегадука, тобто командувач флоту, Лука Нотарас — за Барбаро, найважливіша людина в місті після імператора.
2 квітня венеціанський інженер Бартоломео Сольїго перегородив вхід у бухту Золотий Ріг знаменитим масивним ланцюгом — від вежі Святого Євгенія до стін Галати, генуезької колонії на протилежному березі затоки. Безпосередньо за цим ланцюгом вишикувалися венеційські, генуезькі та нечисленні імператорські кораблі.
6 квітня близько тисячі воїнів із венеційських галер у повному бойовому обладунку демонстративно пройшли маршем уздовж сухопутних стін, аби османи бачили, скільки в місті озброєних людей. Гавань Ланга на березі Мармурового моря обороняв османський принц Орхан зі своїми вірними людьми, а прибережну ділянку під Іподромом тримав загін каталонців.
Серед захисників міста виявився й кардинал Ісидор — етнічний грек із Пелопоннесу та колишній ігумен монастиря в Константинополі. Раніше він обіймав кафедру митрополита Київського і всієї Русі, а на Флорентійському соборі 1439 року разом із майбутнім кардиналом Бессаріоном Нікейським (Іоанном Віссаріоном) був одним із головних авторів тексту церковної унії.
Як легат папи Ісидор запровадив унію в Києві, проте в Москві за спробу зробити те саме його засудили як єретика й ув’язнили, але він зумів утекти. У Європі його називали «руським» (лат. Ruthenus) кардиналом. Саме він, діючи як офіційний посланець папи Миколая V, у грудні 1452 року урочисто проголосив в Айя-Софії об’єднання церков.
Під час облоги Ісидор із власним загоном у 200 бійців обороняв мис Акрополя (нині Сарайбурну). Після успішного штурму міста османами він потрапив у полон, проте переодягнувся, обдурив загарбників, викупив себе і вже на початку липня 1453 року дістався Криту. Звідти, як довів дослідник Луїджі Сільвано, кардинал детально описав папі звірства османів у захопленій столиці та закликав Європу до негайного хрестового походу, а дожу Венеції надіслав листа з вимогою створити оборонний союз проти Мехмеда.
Під стінами, квітень 1453 року. Щодо точної дати початку облоги джерела розходяться. Сфрандзі називає 4 квітня, а Барбаро пише, що 5 квітня султан розбив табір за дві з половиною милі від фортечних мурів і вже 6 квітня підійшов на відстань милі. За твердженням Емеджена, саме 6 квітня Мехмед II за ісламським звичаєм висунув ультиматум із вимогою здати місто й отримав відмову.
11 квітня облогові гармати розмістили на чотирьох позиціях, зокрема чотири важкі знаряддя — біля воріт Святого Романа, які Барбаро вважав найслабшим місцем оборони. Сюди, у долину річки Лікос, султан спрямував головний удар: за Емедженом, тут стояли його добірні війська та найпотужніша артилерія. Наступного дня підійшов османський флот, який, за свідченням Барбаро, налічував 145 суден, і кинув якір біля Колон, за дві милі від міста.
Кам’яні та залізні ядра нещадно руйнували стіни, проте оборонці вдень і вночі закладали проломи бочками із землею, фашинами (в’язками хмизу) та частоколом. Крітовул визнає, що ядра застрягали в м’якому ґрунті цих насипів і не могли пробити нових проломин.
18 квітня османи вперше рушили на штурм у долині Лікосу, але захисники під командуванням Джустініані успішно його відбили. Через два дні з боку Дарданелл підійшли чотири кораблі з провізією та підкріпленням — три генуезькі галери та один візантійський транспорт, як зазначає Емеджен.
Коли вітер раптово вщух, на них накинувся весь османський флот, і запеклий бій тривав дві-три години. За даними Барбаро, християнські кораблі вистояли й кинули якір, а вночі венеційські галери під гучні звуки сурм (аби здаватися чисельнішими) відбуксирували їх у безпечну зону за захисний ланцюг. Натомість Крітовул та Емеджен описують подію інакше: кораблі врятував попутний вітер, що зненацька здійнявся знову. Крітовул додає, що розлючений султан спостерігав за цим боєм із берега верхи на коні.
Ця невдача коштувала османському адміралу посади. Крітовул називає його Балтаоглу і пише, що той дістав поранення каменем в око; командування флотом султан передав Хамзі. У турецькому таборі посилилися сумніви: духовний наставник султана шейх Акшемседдін у листі докоряв Мехмеду, що той не здатний домогтися виконання власних наказів, а великий візир Чандарли наполегливо радив прийняти мирні пропозиції Візантії.
Рішучою відповіддю султана на військові невдачі став знаменитий сухопутний волок: у ніч на 22 квітня частину турецького флоту перетягнули через пагорби за Галатою і спустили в бухту Золотий Ріг в обхід захисного ланцюга. Барбаро нарахував 72 судна, Крітовул — близько 67, а Емеджен пише про 60–70 кораблів і зауважує, що точний маршрут цього волоку досі залишається предметом дискусій серед істориків.
Емеджен переконаний, що операцію готували заздалегідь, адже виконати такий обсяг інженерних робіт за одну ніч було б неможливо. Тепер оборонцям довелося спішно організовувати оборону мурів уздовж затоки. Крітовул згадує, що захисників катастрофічно бракувало: на дві-три бійниці припадав лише один боєць, тому людей доводилося знімати з інших оборонних ділянок.
Вирішальних морських битв флот у затоці так і не дав — Емеджен зазначає, що значної військової ролі в облозі він не відіграв. Проте присутність ворожих кораблів змушувала візантійців розпорошувати сили й прикривала понтонний міст, який, за словами Крітовула, османи звели через Золотий Ріг. Щоправда, Барбаро заперечує це і пише, що міст так і не побудували за браком реальної потреби в ньому.
28 квітня венеційці здійснили відчайдушну спробу спалити османські кораблі в затоці за допомогою брандерів. Проте османи чекали на атаку: друге ж ядро турецької гармати пробило наскрізь фусту (швидке гребне судно) Джакомо Коко, і вона миттєво пішла на дно разом із усією командою. Барбаро гаряче звинувачує у зраді та видачі планів генуезців із Галати, але сучасні упорядники його щоденника застерігають, що венецієць часто бував упередженим і несправедливим до генуезців та греків.
Константинополь, травень 1453 року. Вже на початку місяця, як зазначає у щоденнику Барбаро, у місті виник гострий брак хліба й вина. Уночі 3 травня, за рішенням імператорської ради, в море потайки вийшла швидка бригантина з 12 моряками, переодягненими в турецький одяг. Вона мала розшукати венеційську рятувальну ескадру та поквапити її прибуття.
Тим часом натиск облоги посилювався щодня. 6 травня, пише Емеджен, османи влаштували загальний штурм у долині Лікосу, а 12 травня атакували ділянку між палацом Текфур-сарай і воротами Едірнекапи; обидва приступи оборонці зуміли відбити.
Зрозумівши неефективність лобових атак, османи розпочали масштабну мінну війну. За даними Емеджена, у турецькому війську перебувало близько 300 досвідчених сербських рудокопів із громади Ново-Брдо. Із 16 до 25 травня захисники міста регулярно виявляли підземні ходи біля Калігарійських воріт неподалік імператорського палацу і знищували їх за допомогою підпалів, затоплення та зустрічних контрпідкопів.
18 травня османи підкотили до оборонного рову величезну дерев’яну облогову вежу, яка була вищою за зовнішні мури міста і для захисту від підпалів обтягнута верблюжими шкурами. Барбаро дивується, що її звели менш ніж за чотири години, і під її прикриттям турки взялися засипати рів; Емеджен додає, що згодом захисники все ж спромоглися її спалити.
22 травня мешканці міста побачили зловісне знамення, якого панічно боялися. Барбаро згадує, що повний місяць зійшов у небі так, ніби йому було лише три дні, і округлився лише за кілька годин. Серед греків здавна існувало пророцтво: столиця ромеїв не впаде, доки місяць не подасть знак. Сучасні астрономічні розрахунки повністю підтверджують, що 22 травня 1453 року відбулося часткове місячне затемнення.
Наступного дня остання надія згасла остаточно. 23 травня бригантина повернулася до міста ні з чим: венеційського флоту в Егейському морі вона так і не виявила. За словами Барбаро, один із моряків пропонував не повертатися до приреченої столиці, проте решта команди вирішила виконати свій обов’язок до кінця. Почувши звістку про відсутність допомоги, імператор Костянтин XI, як пише Барбаро, гірко заплакав.
Того самого дня, 23 травня, після семи тижнів виснажливої облоги, султан Мехмед II востаннє запропонував візантійцям умови миру. Його особистий посланець Ісмаїл-бей гарантував збереження життя й майна всім мешканцям, самому імператорові обіцяв віддати в управління Морейський деспотат, а всім охочим — безперешкодний виїзд із міста. Проте Константинополь відповів відмовою: імператор погодився сплачувати будь-яку данину в обмін на зняття облоги, але заявив, що міста не віддасть ні за яких умов.
Розбрат, про який пише Іналджик, мав цілком буденні вияви. Мегадука Лука Нотарас відверто недолюблював латинян і постійно конфліктував із Джустініані. Перед останнім штурмом, зазначає Емеджен, Джустініані зажадав перекинути гармати Нотараса на центральну, найбільш вразливу ділянку стін. Той категорично відмовився, оскільки очікував удару з боку Золотого Рогу, і артилерію перевели лише після прямого й суворого наказу імператора.
Недовіра була взаємною. 8 травня екіпажі венеційських галер, за свідченням Барбаро, з оголеними мечами в руках завадили розвантаженню власних кораблів: італійці панічно боялися, що греки силою відберуть судна й залишать їх заблокованими в місті. Іналджик додає, що багато збіднілих греків відмовлялися будувати укріплення без грошової платні, а деякі взагалі кидали пости й поверталися додому, аби прогодувати свої родини.
Наприкінці травня, пише Іналджик, серед османського війська поширилися чутки, ніби на допомогу обложеним рушила армія угорців та потужний європейський хрестоносний флот. Крітовул додає: султан отримав донесення про християнські кораблі, які вже прибули на острів Хіос. На екстреній військовій раді великий візир Чандарли знову застерігав, що штурм розлютить Захід і підніме всю Європу, проте паша Заганос наполіг на рішучому ударі. Рада ухвалила рішення про генеральний штурм.
Три ночі поспіль, із 26 до 28 травня, османський табір палав тисячами вогнів і гудів від реву сурм та барабанів. У місті без упину били на сполох, а жінки й діти, як згадує Барбаро, зносили на стіни каміння. 28 травня під фортечні мури османи підтягнули близько 2 000 штурмових драбин.
В останні дні облоги, пише Емеджен, давні вороги — греки та італійці, православні та католики — забули про розбіжності й разом молилися під час останньої літургії в соборі Айя-Софія. А опівночі напередодні 29 травня вогні в османському таборі раптово й синхронно згасли, зануривши околиці в гнітючу тишу.
Константинополь, ніч на 29 травня 1453 року. Барбаро пише, що султан особисто підійшов до стін за три години до світанку. За даними Емеджена, атака розпочалася одночасно з усіх боків — як із суходолу, так і з боку моря.
Османи кидали сили хвилями: першими, за Барбаро, у бій пішли іррегулярні загони християн, яких утримували в таборі примусово; другими — ополченці-мусульмани (башибузуки), а наостанок — елітні корпуси яничарів, за якими стояв сам султан. Крітовул описує, як свіжі загони безперервно змінювали втомлені, аби не дати оборонцям жодної хвилини на перепочинок.
За годину до світанку велика облогова гармата влучила в залатаний пролом біля воріт Святого Романа й повністю завалила його. Під прикриттям густого диму близько трьохсот османів прорвалися за лінію зовнішньої стіни, проте оборонці змогли їх вибити.
Перелом у битві стався на тій самій ділянці. Крітовул пише, що стріла з арбалета (або куля з аркебузи) пробила Джустініані кірасу. Смертельно пораненого командира соратники негайно понесли до кораблів. Побачивши це, його бійці залишили частокіл і кинулися слідом. Імператор Костянтин XI, за словами Крітовула, благав генуезців залишитися на позиціях, а коли ті пішли, сам із нечисленною гвардією закрив собою пролом перед частоколом.
Барбаро змальовує цю сцену інакше: генуезький капітан нібито просто злякався, залишив пост і втік до гавані, кричачи вулицями, що турки вже увірвалися в місто. Проте Іналджик наголошує: і османські, і візантійські джерела одностайні в тому, що саме важке поранення Джустініані стало головною причиною краху оборони. Від отриманих ран кондотьєр помер, ледь діставшись острова Хіос.
На світанку османські лави остаточно прорвали оборону через пролом біля воріт Святого Романа (які турки згодом назвали Топкапи) — тут султанська артилерія фактично стерла мур із лиця землі. Іналджик пише, що першими на стіну біля воріт Едірнекапи вибралися кілька газі (воїнів за віру) і підняли османський прапор, проте основна маса війська увійшла в місто через великі руїни в долині Лікосу.
Існує й інша відома версія: візантійський історик Дука, якого під час облоги в місті не було, стверджував, що невеликий загін із 50 османів проник усередину через потайні двері Керкопорту, які захисники просто забули зачинити. Цю версію згодом популяризував британський історик Стівен Рансімен у своїй класичній праці «Падіння Константинополя 1453».
Почувши, що ворог у місті, люди в паніці кинулися до гавані. Коли на головних вежах зрізали прапори святого Марка та імператора Палеолога й підняли султанські штандарти, стало зрозуміло, що столиця впала. Частина венеційських та генуезьких кораблів дивом вирвалася у відкрите море: двоє відважних моряків, як пише Барбаро, сокирами перерубали масивну дерев’яну ланку причалу, до якої кріпився загороджувальний ланцюг. Османські ж матроси тим часом масово кидали свої судна й бігли в житлові квартали заради грабунку.
Згодом адмірал Хамза-бей наказав розрубати загородження і ввів увесь флот у Золотий Ріг. За оцінкою Емеджена, османи повністю опанували гавань лише до полудня. Сусідня генуезька колонія Галата здалася султану без бою. Серед тих, хто загинув того кривавого ранку, Крітовул окремо згадує принца Орхана: він намагався втекти, переодягнувшись у звичайного османського воїна, але коли його впізнали, аби уникнути ганебного полону й страти, кинувся вниз із високої фортечної стіни.
Точної відповіді на це запитання немає, а запеклі суперечки розпочалися ще серед сучасників тих подій. Венецієць Ніколо Барбаро записав у своєму щоденнику під 29 травня:
«De l’imperador mai non se potè saver novela di fatti soi, nì vivo, nì morto».
«Про імператора так і не вдалося нічого дізнатися — ні живим, ні мертвим».
Далі Барбаро переказує чутку: тіло монарха нібито бачили серед купи загиблих, а поліг він у ту мить, коли турки вдерлися через ворота Святого Романа. І англійський, і турецький перекладачі щоденника трактують його слова так, ніби Костянтин XI наклав на себе руки, — проте сам Барбаро подає це виключно як поголос.
Георгій Сфрандзі, найближчий соратник імператора, коротко зазначає, що Костянтина вбили під час захоплення міста, а сам він тієї доленосної години за наказом правителя перебував в іншій частині столиці. Грецький історик Крітовул твердить, що імператор мужньо загинув у ближньому бою біля воріт разом зі своєю нечисленною гвардією.
Турсун-бей, османський хроніст і безпосередній учасник облоги, пише, що поранений кінь імператора спіткнувся, після чого поваленого правителя добив поранений азаб (піхотинець передніх лав), навіть не здогадуючись, хто перед ним.
Венеційський хроніст Дзорзі Дольфін стверджував, що Костянтин загинув у тисняві під час панічного відступу. (Докладніше про долю останнього басилевса — у статті «Костянтин XI — останній імператор Візантії»).
Константинополь, 29–30 травня 1453 року. За тодішніми ісламськими правилами ведення війни місто, завойоване штурмом, віддавали на розграбування, і Мехмед II заздалегідь пообіцяв своєму війську три дні на поталу. Землю та всі будівлі, як зазначає Іналджик, султан оголосив власністю державної скарбниці, а рухоме майно й полонених залишив воякам.

Барбаро згадує, що до полудня переможці нещадно вбивали всіх, кого зустрічали на вулицях, і лише потім почали масово брати вцілілих у полон. Сфрандзі, за словами Іналджика, також пише про три дні грабунків, проте Мехмед II припинив безчинства раніше й уже 30 травня оголосив про завершення воєнних дій.
Крітовул налічує майже 4 000 загиблих захисників і мирних мешканців, а також трохи більше 50 000 полонених. Ця цифра навіть перевищує загальну кількість цивільного населення міста напередодні облоги за оцінками Емеджена. Інший історик, Дука, оцінює втрати серед оборонців приблизно у 2 000 осіб.
Крітовул пише, що тисячі людей, які сховалися під склепіннями Айя-Софії й палко молилися про диво, загарбники зв’язали й забрали в рабство просто з храму. Натомість Емеджен зазначає, що султан, прибувши до собору, гарантував особисту безпеку всім зібраним там городянам та православному духовенству. Мехмед II офіційно проголосив величний собор головною мечеттю міста, а першу урочисту п’ятничну молитву (джума-намаз) відслужив там 1 червня — у першу ж п’ятницю після штурму. (Про подальшу долю цієї унікальної споруди — у статті «Айя-Софія: собор, мечеть, музей»).
За наказом султана було страчено венеційського байло Джироламо Мінотто разом із його сином. Мегадуку Луку Нотараса, як пише Іналджик, Мехмед спочатку планував призначити цивільним правителем міста, проте найближчі візирі відрадили султана від цього кроку, і Нотараса також відправили на плаху. Одним із перших політичних рішень після перемоги стало усунення султаном великого візира Чандарли Халіля-паші — головного внутрішнього противника цього військового походу.
Георгій Сфрандзі потрапив у рабство; друзі змогли викупити його лише 1 вересня 1453 року, а його полонених дітей викупив особисто султан для свого двору. Барбаро разом із командувачем венеційських галер Альвізе Дієдо дивом зуміли вирватися з Галати, де подеста (генуезький намісник колонії) на деякий час зачинив їх у пастці за фортечною брамою.
У своїх нотатках Барбаро поіменно перелічив усіх венеційських шляхтичів, які перебували в місті: п’ятеро з них загинули в бою, 33 врятувалися в морі на кораблях, а 29 опинилися в полоні. Менш ніж за рік усі полонені аристократи повернулися до Венеції, після того як за них виплатили величезні викупи — від 800 до 2 000 дукатів за особу.
| Дата | Подія |
|---|---|
| 11 травня 330 | Урочисте відкриття Константинополя як нової столиці |
| 1204–1261 | Місто — столиця Латинської імперії хрестоносців |
| 18 лютого 1451 | Мехмед II удруге посідає трон |
| Серпень 1452 | Завершено фортецю Боазкесен (Румелі-Хісар) на Босфорі; початок війни |
| 26 листопада 1452 | Гармата нової фортеці топить корабель Антоніо Ріццо |
| 12 грудня 1452 | В Айя-Софії проголошено унію з Римом |
| Січень 1453 | До міста прибуває Джованні Джустиніані Лонго |
| 2 квітня 1453 | Вхід у Золотий Ріг перегороджено ланцюгом; під стінами перші османські загони |
| 6 квітня | Мехмед вимагає здати місто |
| 11–12 квітня | Гармати стають під стінами; османський флот підходить до Колон |
| 18 квітня | Перший напад відбито |
| 20 квітня | Чотири кораблі з провізією прориваються в Золотий Ріг |
| Ніч на 22 квітня | Частину османського флоту перетягнуто суходолом у Золотий Ріг |
| 28 квітня | Невдала спроба спалити османські кораблі |
| 6 і 12 травня | Загальні напади відбито |
| 16–25 травня | Оборонці знаходять і нищать підкопи |
| 22 травня | Часткове місячне затемнення |
| 23 травня | Повертається бригантина без звісток про флот; останнє посольство султана |
| 29 травня | Штурм і взяття міста; загибель Костянтина XI |
| 30 травня | Султан урочисто в’їжджає в місто й робить його центром держави |
| 1 червня | Галата переходить під владу султана |
| 21 червня | Мехмед від’їжджає до Едірне |
| 6 січня 1454 | Геннадія Схоларія визнано патріархом |
| 18 квітня 1454 | Договір Мехмеда з Венецією |
Константинополь, літо 1453 року. Уже 30 травня Мехмед II урочисто в’їхав у місто і, як пише Іналджик, проголосив його новою столицею своєї держави. Султан прагнув отримати не спустошені руїни, а процвітаючий центр імперії, тому вже за три дні після штурму оголосив аман — офіційну гарантію безпеки. Завдяки цьому втікачі могли безперешкодно повернутися до своїх домівок і вільно сповідувати християнську віру. Свою п’яту частину полонених, що належала йому як законна військова здобич, султан оселив у кварталах над Золотим Рогом.
21 червня Мехмед II вирушив до Едірне, залишивши в місті військового намісника з гарнізоном у 1 500 яничарів. Перед ними стояло завдання негайно лагодити фортечні мури, зводити замок Єдикуле (Семибаштовий замок) та новий султанський палац. Крім того, Мехмед наказав примусово переселити до столиці тисячі родин з Анатолії та Румелії (європейських володінь імперії). Згідно з історичним документом, який згодом опублікував історик Ніколае Йорга, з кожного регіону мали відправити щонайменше по 4 000 родин.
Аби привабити й інтегрувати грецьке населення, 6 січня 1454 року султан офіційно визнав новим православним патріархом Геннадія Схоларія — того самого лідера церковної опозиції, який запекло виступав проти Флорентійської унії. Попри всі зусилля влади, відновлення міста просувалося повільно: неповний міський перепис кінця 1455 року, що охоплював лише частину столиці, зафіксував у 22 кварталах 918 житлових будинків, із яких 291 стояв порожнім або напівзруйнованим.
Інші грецькі державні утворення, які вціліли після падіння столиці, змогли протриматися ще кілька років. Морейський деспотат на Пелопоннесі османи остаточно підкорили 1460 року, а незалежну Трапезундську імперію на чорноморському узбережжі Анатолії, де правила династія Великих Комнінів, завоювали 1461-го.
Хоча із Заходу ще тривалий час лунали патетичні заклики до нового хрестового походу, прагматична Венеція вже 18 квітня 1454 року уклала з Мехмедом II мирний договір та торговельну угоду, аби убезпечити власні колонії на Сході. Іналджик переконаний, що саме взяття Константинополя остаточно утвердило Османську державу як імперію світового рівня і заклало фундамент для її подальшої експансії. (Що це означало для решти європейських країн — у статті «Наслідки падіння Константинополя»).
При цьому офіційною назвою міста в османському діловодстві залишалася «Костантиніє». Як зазначає Іналджик, саме це найменування найчастіше карбували на монетах і вписували в державні акти. У документах XV століття також зрідка трапляється варіант «Ісламбол» («місто, багате на іслам») — за свідченням вірменських джерел, цю релігійну гру слів вигадав особисто султан Мехмед II.
Натомість назва «Стамбул» — це розмовна форма, яка виникла набагато раніше від грецького просторічного виразу «іс тін полін» (грец. εἰς τὴν πόλιν), що означає «до міста» / «у місті», і лише у XX столітті вона стала єдиною офіційною назвою. (Інші захопливі сюжети тієї епохи зібрано в рубриці «Середньовіччя»).
Ніколо Барбаро успішно повернувся до Венеції. Як вважає дослідник Мартен Гальф, шляхтич упродовж наступних пів століття періодично повертався до свого рукопису: щоразу, коли він дізнавався про смерть чергового побратима по облозі, то акуратно ставив навпроти його імені маленький хрестик. Він прагнув, щоб імена венеційських аристократів, які до останнього билися на візантійських мурах, назавжди залишилися в пам’яті нащадків. А величне місто у травні 1453 року здобув правитель, якому виповнився лише 21 рік, — про його постать читайте в наступному матеріалі «Мехмед II Завойовник».
Константинополь упав у вівторок, 29 травня 1453 року. Цю дату наведено за юліанським календарем, якого дотримувалися автори тогочасних хронік. Вирішальний штурм розпочався вночі, а вже на світанку османські лави прорвалися через зруйнований пролом біля воріт Святого Романа. За мусульманським місячним календарем ця подія відбулася 20 джумада-ль-уля 857 року хіджри. Сама ж облога тривала з початку квітня.
Місто здобула армія османського султана Мехмеда II, якому на той момент був 21 рік. За цю тріумфальну перемогу він отримав почесне прізвисько Фатих, що означає Завойовник. Оборону міста очолював останній візантійський імператор Костянтин XI Палеолог, а разом із ним билися його піддані-греки та іноземні добровольчі загони: генуезці під командуванням Джованні Джустініані Лонго, венеційці, каталонці та іспанці.
Якщо рахувати від 6 квітня, коли султан офіційно висунув ультиматум із вимогою здати місто, до дня падіння 29 травня, облога тривала 53 дні (або 54 дні, якщо враховувати обидві дати). Саме тому в різних історичних працях вказують цифри 53 чи 54, а Енциклопедія Britannica пише про 55 днів. Така розбіжність виникає через те, що дослідники спираються на різні першоджерела, які називали початком активної облоги 2, 4, 5, 6 або навіть 12 квітня.
Видатний історик Халіль Іналджик наголошує, що і османські, і візантійські очевидці виділяли три головні причини поразки: появу надпотужних облогових гармат, які методично руйнували стародавні стіни; постійний внутрішній розбрат між греками та латинянами, а також раптове поранення командувача сухопутної оборони Джустініані. Ситуацію погіршувала катастрофічна нечисленність гарнізону та той факт, що обіцяна венеційська рятувальна ескадра так і не встигла підійти на допомогу.
Одразу після завоювання 1453 року місто ніхто не перейменовував. Офіційною назвою в документах та на монетах залишалася «Костантиніє» (османська форма назви Константинополь). Паралельно у XV столітті використовувався релігійний варіант «Ісламбол», тоді як «Стамбул» тривалий час існував лише як народна розмовна назва. Вона походить від грецького виразу «іс тін полін» («до міста»). Офіційний статус на міжнародному рівні назва Стамбул (Istanbul) отримала лише у 1930 році в ході реформ Турецької Республіки.
Першоджерела
Дослідження
Енциклопедії та довідники