Physical Address
304 North Cardinal St.
Dorchester Center, MA 02124
Physical Address
304 North Cardinal St.
Dorchester Center, MA 02124

Біблія Гутенберга — латинська Біблія, яку надрукували в Майнці близько 1454–1455 років. З Йоганном Гутенбергом її пов’язують непрямі свідчення: ні титулу, ні підпису, ні дати в книзі немає. Про те, як її друкували, відомо з кількох документів і з самих примірників, яких лишилося близько півсотні, а скільки їх було надруковано, історики оцінюють по-різному.
Біблія Гутенберга — це видання Вульгати, латинського перекладу Біблії, який здебільшого зробив Ієронім у IV столітті. За Бібліотекою Конгресу США, друкарі взяли варіант Вульгати, поширений на Рейні в XIV–XV століттях, а рукопис, з якого набирали текст, досі не встановлено.
Текст стоїть у два стовпці, і спершу друкарі набирали по 40 рядків у стовпці. Потім вони зменшили висоту літер і перейшли на 42, тому книгу називають 42-рядковою Біблією, або скорочено B42.
Книга велика: 643 аркуші формату «роял-фоліо» («роял» — назва розміру паперу, фоліо — аркуш, складений навпіл). Це 1 286 сторінок, п’ять з яких порожні, тож текст є на 1 281 сторінці. Так підрахував Аарон Пратт, який у Центрі Гарі Ренсома в Остіні відповідає за дослідження книг і рукописів до 1700 року. Книгу призначали для двох томів, але оправляли по-різному: пергаменний примірник BnF чотиритомний, а Бібліотеки Конгресу — тритомний.
Шрифт — квадратна готика, близька до формального літургійного письма (Принстонська бібліотека). Набір складався з 270–300 різних знаків за підрахунком BnF; Баварська державна бібліотека називає 290.
Титульної сторінки в Біблії немає, як немає й колофона — короткого запису в кінці книги про того, хто її виготовив, а також про місце й дату. Відповіді на запитання «хто, де й коли» довелося шукати поза самою книгою.
Бібліотека Конгресу США радить так не казати й пропонує точніший опис: перша книга, надрукована рухомими металевими літерами в Західній Європі. Причина — Корея, де, за цією бібліотекою, рухомі металеві літери застосовували майже на століття раніше за Гутенберга.
Гутенберг друкував і коротші тексти. Найраніший твердо датований друк у Європі, за Принстонською бібліотекою, — індульгенція (грамота про відпущення гріхів, яку церква видавала за плату), видана в Ерфурті 22 жовтня 1454 року. Про самого друкаря і документи про нього — у статті «Йоганн Гутенберг: що про нього відомо з документів».
Бібліотека Конгресу називає Біблію першою великоформатною друкованою Біблією в Європі, а Принстонська бібліотека — першою великою друкованою книгою західної цивілізації. Її зараховують до інкунабул — так називають видання, надруковані до 1501 року; докладніше про них — у статті «Інкунабули: книжки першого півстоліття друку». Інші статті про початок друку зібрано в рубриці «Відродження і доба відкриттів».
На самій книзі відповіді немає, тому історики спираються на чотири зовнішні свідчення, які разом окреслюють час і місце, хоча кожне окремо каже небагато.
12 березня 1455 року Енеа Сільвіо Пікколоміні, майбутній папа Пій II, написав кардиналові Хуану де Карвахалю про «того дивовижного чоловіка», якого бачили у Франкфурті. Ось що він бачив сам:
Я не бачив цілих Біблій, а лише кілька зошитів по п’ять аркушів із різних книг — письмо дуже чисте й дуже правильне, ніде не хибне.
Пікколоміні, лист до Карвахаля, 12 березня 1455 року. Уривок наводить BnF; переклад наш.
Такий зошит із п’яти складених аркушів містив десять листків; латиною такі зошити називали quinterniones (квінтерніони). Друкаря Пікколоміні не називає. Яку саме Біблію він бачив, у листі не сказано, але, за Вайтом, це майже напевно 42-рядкове видання. Сам лист надрукували близько 1480 року в Кельні, у збірці його листів.
6 листопада 1455 року нотаріус Ульріх Гельмаспергер записав акт про суд між Йоганном Фустом і Гутенбергом. За переказом Принстонської бібліотеки, Фуст вимагав повернути величезні позики на «працю книг» — витрати, що охоплювали папір, пергамен, фарбу й приладдя, яке в акті не названо. Гутенберг відповідав, що більша частина грошей — не позика, а вклад Фуста у спільну справу.
Слова «праця книг» акт не розшифровує, зазначає Вайт: Біблію він прямо не називає. Але 42-рядкові Біблії, пише Вайт, мають усі ознаки виготовлених у Майнці в 1450-х роках.
У паперовому примірнику, який зберігає BnF, є два записи рукою Генріха Кремера, вікарія церкви святого Стефана в Майнці. В кінці першого тому він написав, що книгу розмальовано, рубриковано й оправлено на свято апостола Варфоломія 1456 року, тобто 24 серпня. Рубрикація — це ручне виписування заголовків і великих початкових літер. В кінці другого тому Кремер записав, що завершив книгу на Успіння Діви Марії, 15 серпня того самого року.
BnF називає цей запис однією з небагатьох історичних згадок, що уточнюють хронологію друку, і зазначає, що він збігається з іншими свідченнями: Біблія була в продажу не пізніше 1455 року.
Єдиний текст XV століття, що пов’язує ім’я Гутенберга з друкованою Біблією, — Кельнська хроніка 1499 року, яка записала спогад кельнського друкаря Ульріха Целля. За цим спогадом, друкарство винайшли в Майнці близько 1450 року. Першою публікацією Гутенберга була «Біблія латиною, надрукована великими літерами, як ті, що тепер уживають для міссалів» (міссал — книга для богослужіння).
Опис «великі літери, як для міссалів» дав підказку. За Вайтом, таких високих готичних літер мають лише дві Біблії XV століття. Одну з них, 36-рядкову, відсіяли, коли виявилося, що її набрано з 42-рядкового видання. Справжньою Біблією Гутенберга визнали 42-рядкову: її шрифт, схожий на шрифт 36-рядкової, але трохи менший, трапляється також у фрагментах Доната й в індульгенціях 1454 і 1455 років.

Жоден із документів не збирає все докупи. Пікколоміні називає Біблію, але не друкаря. Кремер датує книгу, але теж не називає друкаря. Акт називає Гутенберга й «працю книг», але не Біблію. Хроніка називає Гутенберга й Біблію, але не каже, коли її надруковано.
Часові межі такі: BnF вважає, що книга була в продажу не пізніше 1455 року, а німецький зведений каталог інкунабул Gesamtkatalog der Wiegendrucke датує її «близько 1454/55, не пізніше серпня 1456».
Друк ішов не одним потоком, а кількома паралельними.
Над Біблією паралельно працювали чотири складальники — так називали тих, хто вручну збирав текст із окремих літер. Принстонська бібліотека описує чотири майже рівні частини: початок Старого Заповіту, від Книг Царств до Псалмів, від Приповідок до пророків і від Книг Макавеїв до кінця Нового Заповіту. BnF теж пише про чотири команди.
Дослідники Лус Марія Ранхель і Аурелі Алаберт уточнюють: починали не всі разом. Спершу працювали дві команди, які почали з різних місць тексту, щоб не заважати одна одній. Третя й четверта приєдналися трохи згодом.

Це видно по паперу: друкарі використали чотири сорти, які розрізняють за філігранями, тобто водяними знаками, — бичача голова, два види виноградних гронів і віл. Розподіл цих сортів у збережених примірниках привів дослідників до висновку про чотири групи складальників, пише Пратт.
Пратт підрахував: щоб набрати повну сторінку, треба було вручную розкласти близько 2 500 літер. Для всієї книги він орієнтовно оцінює понад 3 000 000 дій — узяти літеру, вставити її у форму, а після друку повернути на місце.
Друкарня не обмежувалася однією Біблією: за Принстонською бібліотекою, тут виходили й видання Доната — підручника латинської граматики, надруковані на пергаменті. Бібліотека вважає, що два уцілілі уривки Доната свідчать: майнцькі друкарі налагодили торгівлю шкільними книжками на великі відстані щонайменше за рік до того, як Біблія була готова до продажу. Ранхель і Алаберт додають дві індульгенції 1454 і 1455 років, набрані здебільшого іншими шрифтами.
Сліди поділу праці лишилися на сторінках: у повному примірнику п’ять сторінок порожні, бо складальник, який закінчував свою частину раніше, ніж заповнював сторінку, мусив залишити її порожньою або частково порожньою. Іноді в кінці є ще два порожні аркуші, але палітурники часто їх вилучали.
Посеред роботи друкарі, очевидно, вирішили збільшити наклад. Як підрахували Ранхель і Алаберт, це сталося, коли надрукували близько 12% книги. Сторінки, літери яких уже розібрали, довелося набирати знову. Тому в різних примірниках трапляються аркуші з «першим» і «другим» набором.
Із 35 збережених примірників, де є всі потрібні аркуші, 22 мають суміш обох наборів, а 13 — лише перший. Скільки це додало до накладу, достеменно не знають. Таблиця набору в переліку примірників Пауля Швенке уперше дозволила оцінити збільшення приблизно в тридцять відсотків, пишуть Ранхель і Алаберт; точнішу оцінку вони намагаються знайти статистичними методами.
Яким приладдям усе це робили, розповідає стаття про друкарський верстат Гутенберга. А єдине свідчення про наклад — з того самого листа Пікколоміні.
Єдине свідчення XV століття про наклад — лист Пікколоміні: від багатьох свідків він дізнався про 158 завершених томів, хоча дехто називав 180. Баварська державна бібліотека зауважує, що обидві цифри «158» і «180» тримаються на цьому одному листі.
Сучасні оцінки відрізняються:
Пергамент — це вичинена шкіра, у цьому разі теляча. За BnF, покупці обирали його заради довговічності, міцності й можливості прикрасити книгу розписом, схожим на рукописний.
Але надруковані аркуші ще не були готовою книгою: їх треба було закінчити вручну.
Друкарня видавала аркуші без ручного оздоблення. За Бібліотекою Конгресу, рубрикатор мусив від руки вписати великі початкові літери (ініціали), номери розділів, заголовки сторінок і назви прологів. За додаткову плату покупець міг замовити ілюмінацію — розпис ініціалів чи берегів сторінки.
Ці роботи, як пишуть Ранхель і Алаберт, зазвичай виконували не в майнцькій друкарні й коштом покупця, тому кожен збережений примірник виглядає по-своєму. За відмінностями в оздобленні, оправі й ознаках власності дослідники вивчають, як книгу сприймали й читали, зауважує Бібліотека Конгресу.
Для рубрикатора друкарі підготували підказку — таблицю заголовків на чотирьох окремих аркушах. Вони зберігалися рідко: таку таблицю мають, зокрема, примірники Баварської державної бібліотеки в Мюнхені й Австрійської національної бібліотеки у Відні.
Ранхель і Алаберт припускають, що частину примірників розмалювали в самому Майнці коштом Фуста й Петера Шеффера: бургоський, нью-йоркський і геттінгенський. На їхню думку, це, ймовірно, відбулося вже після того, як Гутенберг залишив спільну справу.
Переважна більшість перших власників, за Вайтом, — монастирі й церкви. Принстонський примірник належав домініканцям Ерфурта до 1522 року, коли місто перейшло до лютеранства. Першим відомим власником гарвардського був канонік з Утрехта Йоганн Флігер, який 1471 року заповів книгу монастирю.
Серед покупців були й самі друкарі: кілька друкарів XV століття, пише Вайт, мусили мати примірник бодай тимчасово, щоб набирати з нього власні видання. Кембриджський примірник близько 1469 року використовували в друкарні Генріха Еггештайна у Страсбурзі.
У XVI столітті, під час Реформації, такі книги читали дедалі менше.
Під час Реформації вжиток великих латинських Біблій різко впав, а до кінця XVII століття, пише Вайт, імовірно, припинився зовсім. У ті роки історичні джерела не зберегли згадок про окремі примірники. Історики XVII століття, за Вайтом, уявляли Біблію, яку нібито надрукував Гутенберг, як абстракцію — втрачену книгу, що могла існувати лише в легенді.
Деякі примірники пішли на вторинну сировину: палітурник XVII століття розрізав покинуту Біблію Гутенберга й зробив із пергаменту дешеву обкладинку для книжки 1666 року — постанов про судочинство в курфюрстві Саксонії. Цю палітурку 2017 року придбала Принстонська бібліотека.
Першим Біблію впізнав Христоф Гендрайх, керівник Курфюрстської бібліотеки в Берліні. У 1690-х роках він помітив на пергаменному примірнику великі готичні літери, схожі на ті, що вживали для міссалів. Гендрайх виписав на форзац уривки з Кельнської хроніки й з хроніки абата Йоганна Тритемія і першим пов’язав 42-рядкову Біблію з Гутенбергом, проте опублікували це лише 1747 року.
1744 року бібліотекар із Берна Самюель Енгель побачив іще один примірник у картузіанському монастирі за мурами Майнца. Він описав його так докладно, що ми знаємо: це паперовий примірник, який 1794 року архієпископ Майнца перевіз до своєї бібліотеки в Ашаффенбурзі. Опис, який Енгель опублікував 1745 року, — за Вайтом, перша опублікована перевірена ідентифікація Біблії Гутенберга.
1763 року паризький книгар Гійом-Франсуа Дебюр оголосив, що Біблія з бібліотеки кардинала Жуля Мазаріна — найдавніша з усіх, давніша навіть за Псалтир 1457 року й Біблію 1462 року. Друкарем він вважав не Гутенберга, а Фуста, проте саме з його опису в Європі закріпилася назва «мазарінська».
Примірник Мазаріна з’явився в Парижі після 1651 року, а сам кардинал і його бібліотекарі, пише Вайт, не підозрювали, що це може бути найдавніша друкована Біблія Європи.
Обидва примірники BnF потрапили до бібліотеки через бенедиктинця Жана-Батиста Можерара, який об’їздив рейнські монастирі в пошуках раритетів для багатих колекціонерів. Пергаментний примірник надійшов до королівської бібліотеки 1787 року, паперовий — 1789-го. BnF вважає, що Можерара, ймовірно, можна вважати першим, хто надрукував вислів «Біблія Гутенберга» — у короткій праці 1789 року.
Фрагменти Біблії знаходять і досі: за Вайтом, вони з’являються з-під старих палітурок і в XXI столітті.
Підрахунки різні, бо рахують по-різному: BnF називає 48 примірників, 12 з яких на пергаменті, і зазначає, що це приблизно чверть накладу, а для друку того часу — виняткова частка.
Вайт у 2018 році налічував 48 майже цілих примірників або окремих томів. Ще один примірник зберігся розрізненими аркушами, відомими як «Noble Fragments». Близько 15 примірників відомі лише за уривками, що пішли на палітурки. Усього записано 64 примірники; приблизно сорок відсотків накладу збереглося хоч якоюсь мірою.
Інші джерела дають інші цифри:
Повних примірників на пергамені чотири: у BnF, Бібліотеці Конгресу США, Британській бібліотеці та в Геттінгені. Геттінгенський — єдиний із них у Німеччині; з 2001 року він у реєстрі ЮНЕСКО «Пам’ять світу».
Нові знахідки з’являються. 2017 року Принстон придбав палітурку книжки 1666 року з пергаментним аркушем Біблії. Аугсбурзька державна й міська бібліотека знайшла фрагмент, який, за Вайтом, схоже, належить невідомому раніше примірнику.
| Дата | Подія |
|---|---|
| Близько 1452 | Початок друку Біблії — оцінка Ранхель і Алаберта |
| 22 жовтня 1454 | Ерфуртська індульгенція — найраніший твердо датований друк у Європі |
| 12 березня 1455 | Лист Пікколоміні про Біблію, яку бачили у Франкфурті |
| 6 листопада 1455 | Акт Гельмаспергера про суд Фуста й Гутенберга |
| 15 і 24 серпня 1456 | Кремер закінчує розпис, рубрикацію й оправу двох томів |
| 1499 | Кельнська хроніка називає Гутенберга й Біблію |
| 1690-ті | Гендрайх у Берліні пов’язує 42-рядкову Біблію з Гутенбергом |
| 1744–1745 | Енгель знаходить примірник у Майнці й публікує його опис |
| 1763 | Дебюр оголошує Біблію кардинала Мазаріна найдавнішою |
| 1789 | Можерар друкує вислів «Біблія Гутенберга» — за припущенням BnF |
| 2001 | Геттінгенський примірник у реєстрі ЮНЕСКО «Пам’ять світу» |
| 2017 | Принстон купує палітурку книжки 1666 року з пергаментним аркушем Біблії |
Принстонська бібліотека пише, що Біблія Гутенберга й її нащадки залишалися стандартною версією латинського тексту Святого Письма до XVI століття і пізніше. Бібліотека Конгресу пояснює це так: завдяки друку місцевий рейнський варіант Вульгати став чимось на кшталт нового стандарту.
Друкарі користувалися цією книгою як зразком: з неї набрали Біблію з 36 рядками в стовпці, яку Принстонська бібліотека приписує Альбрехту Пфістеру у Бамберзі. Хто саме її друкував, сперечаються: каталог Morgan Library ставить біля імені Пфістера знак питання, а Дж. Д. Пейнтер 1970 року наводив аргументи на користь Гутенберга.
Власну Біблію, 48-рядкову, 1462 року надрукували Фуст і Шеффер. Зразком для неї послужив примірник 42-рядкової Біблії з рукописними виправленнями.
Нині кожен примірник вивчають як окремий предмет: Вайт у книзі «Editio princeps» (2017) простежив історію власників кожного відомого примірника — від Майнца XV століття до сучасних бібліотек.
Станом на 2018 рік Вайт налічував 28 оцифрованих примірників, які можна читати сторінка за сторінкою; обидва примірники BnF доступні в електронній бібліотеці Gallica.
За підрахунком BnF — 48, з них 12 на пергаменті. Ерік Вайт 2018 року налічував 48 майже цілих примірників, а разом з фрагментами — 64 записані примірники. Баварська державна бібліотека дає 49. Різниця залежить від того, чи враховують фрагменти з палітурок.
У повному примірнику 643 аркуші, тобто 1 286 сторінок. П’ять із них порожні, тож текст є на 1 281 сторінці — так підрахував Аарон Пратт із Центру Гарі Ренсома. У літературі трапляються й інші цифри, наприклад 1 282 сторінки в описі Геттінгенської бібліотеки.
Назва походить від примірника з бібліотеки кардинала Жуля Мазаріна. Цей примірник з’явився в Парижі після 1651 року, а 1763 року книгар Гійом-Франсуа Дебюр оголосив його найдавнішою з відомих Біблій. Від його опису в Європі й закріпилася назва «мазарінська». Друкарем Дебюр вважав не Гутенберга, а Фуста, але назва прижилася.
Ні. Бібліотека Конгресу США радить називати її першою книгою, надрукованою рухомими металевими літерами в Західній Європі. Рухомі металеві літери в Кореї застосовували майже на століття раніше, а найраніший твердо датований європейський друк — індульгенція від 22 жовтня 1454 року. Сама Бібліотека Конгресу називає Біблію першою великоформатною друкованою Біблією в Європі.
Сама книга цього не повідомляє: на ній немає ні титулу, ні колофона, ні підпису. У судовому акті 1455 року Фуст вимагав від Гутенберга повернути гроші, позичені на «працю книг». Кельнська хроніка 1499 року називає Біблію першою книгою Гутенберга, а впізнати саме цю Біблію допомогли її літери. Подробиці їхнього спору — у статті про Гутенберга.